Надвірнянським медикам доставили експрес-тести на коронавірус (фото) COVID-19 І ГРИП: ЩО МІЖ НИМИ СПІЛЬНОГО І ВІДМІННОГО В Надвірній відбувся етнофестиваль Міський голова в центрі міста власноручно розрівнював асфальт (фото) Жорстока бійка зі зброєю в центрі Ланчина (відео+фото) В Надвірній можуть змінити рух в центрі міста (фото) На Надвірнянщини арештовують майно злісних неплатників аліментів На Смерть у сауні: в Надвірній загинуло подружжя підприємців ДТП у Надвірній: головний лікар Надвірнянської лікарні в‘їхав в Впіймали невловимого злодія, який півроку обкрадав надвірнянців ДТП: на трасі Івано-Франківськ-Надвірна зіткнулися Пара з Надвірнянщини стала переможцем шоу Дерев‘янко має більше десятка мільйонів доларів, багато євро, гривень і нерухомості Розбій в Надвірній вчинили четверо осіб у масках з револьвером і кийками СБУ викрила на хабарництві заступника керівника Надвірнянської прокуратури (фото) НАДВІРНА З ВИСОТИ ПТАШИНОГО ПОЛЬОТУ - 1500 МЕТРІВ (ФОТО + ВІДЕО) Оля Фреймут завітала на Надвірнянщину перевірити шкільну їдальню (фото+відео) Герої весілля в

Українська правда

Надвірнянський ветеран про Дебальцеве: зрада чи перемога?

Минає 5 років боїв за Дебальцівський плацдарм - одне з найбільших зіткнень на Донбасі. У ньому взяли участь тисячі бійців, сотні одиниць техніки й важкої артилерії.

Напередодні річниці Дебальцівської операції, свідченнями про тогочасні події поділилися захисники з Надвірнянщини. Як і коли відходили військові з «нуля» під час перебігу однієї з наймасштабніших операцій російсько-української війни читайте в інтерв’ю з бійцем 128 ОГПБ Борисом Гошко.

Борис Гошко – народився в с.Лоєва Надвірнянського району Івано-Франківської области. У віці 22 років добровільно під час 3-хвилі мобілізації відправився в зону бойових дій на Сході України в складі 128 ОГПБ. До кінця лютого 2015 року тримав оборону спершу на позиціях в Золотому Луганської области, Бахмуті (кол.Артемівськ), а потім на передовій лінії оборони м.Дебальцеве. Взвод 128 ОГПБ, в якому перебував Борис один з останніх відходив після захоплення міста Дебальцеве російськими військами. Борис Гошко на разі реалізувався як письменник. Видано дві його книги про російсько-українську війну: «Люди війни»  і «Тил».

«З дитинства не люблю москалів. Батько змалку вчив мене не любити москаля!»

Коли почалась війна - окупація Криму, і разом з другом Русланом в березні 2014 року написали заяви у військкоматі як добровольці. Нам сказали «чекати дзвінка». Я не можу сказати, що це був прояв сильного патріотизму, та й навіть зараз не вважаю себе великим патріотом. Скоріш за все це якесь внутрішнє почуття - сумління, мабуть. Взагалі я з дитинства не люблю москалів, батько змалку вчив мене не любити москаля. І водночас гору взяла банальна цікавість, от з юних літ мріяв побувати на війні. Навіть після служби в армії планував взяти участь в миротворчих військах. Замість Лівії поїхав на український Донбас.

30 липня 2014 року зателефонували з військкомату на мобільний номер мами. Я повернувся з роботи, саме з нічної зміни, а мама вже занепокоєно тремтіла від страху. Заспокоїв її, поставив перед фактом, що їду на схід. Ніхто мене не відмовляв, бо в нашій родині це не прийнято. На ранок, нас мобілізованих (3 хвиля мобілізації), чекав великий комфортний автобус, щоб доправити до Обласного військкомату. Я на мить подумав : «Ого… Як нас багато буде, автобус же великий…» Однак в підсумку нас їхало двоє: Я і Василь Джигринюк з с.Саджавка нашого району. Після вже у складі 128 ОГПБ, ми відправилися на полігон в м.Мукачеве Закарпатської области на навчання.

«Перша наша бойова позиція була у Золотому… На цвинтарі…Ми по суті самі її відкрили, до нас там не було нікого…»

На полігоні спершу як на курорті було: їсти дають, спиш і щось вчишся. Виготовили картки для заробітної плати. Я навіть не знав, що в нас буде ще якась зарплата… Першу - отримав трохи більше 2 тисяч, а на передовій як гранатометник мав більше 5. В основному були два тижня тактичних навчань для перебування на блокпостах 3 лінії. Проте, ми приїхали на нуль….

У нашому взводі не було жодного бойового офіцера, і тим паче ніхто з солдатів не мав військового досвіду. Перша наша бойова позиція була у Золотому… На цвинтарі… Ми по суті самі її відкрили, до нас там не було нікого. В цивільному житті спати на цвинтарі то звісно ненормально, але нам там було більш ніж нормально. Перше бойове хрещення під шквалом обстрілів пройшло саме на цвинтарі. Я пригадую звук від свисту міни 82 і те як прикривав голову лопатою, бо саме копав в той час. Без «броніка» і каски. Було дуже страшно. Після обстрілу чомусь раділи, бо всі живі і неушкоджені. Оскільки місцина на цвинтарі була не з кращих, ми все ж пересунулися далі в посадку. Нас 33 бійці і два БМП тримали оборону два тижня. Навіть після обстрілу змусити копати окопи було неможливо. Ми страшно лінивими були, хоч і адаптувалися доволі швидко. Я не можу пояснити цього. Пізніше на всю позицію з нами були ще танкісти і мінометники. Від ворога нас розділяли менше як 10 км. Командир наш доволі компетентним у військовій справі, хоч і не бойовий, а от комбатом по іронії долі виявився комбат з ВЧ, де я служив.

Цивільні люди у Золотому проживали кілька сотень метрів від наших позицій. Вони розуміли, що ми приїхали їх захищати, але відкриття нами бойової позиції спричинило постійні обстріли з боку бойовиків і від цього страждали цивільні. Пригадую як вперше пішов в поселення і побачив великий пам’ятник. Я спершу обурився, бо з вигляду - це був пам’ятник Сталіну, але мені пояснили, що то шахтар і напис знизу був про шахтаря. Взагалі під час проведення референдуму, місцеві все таки розділилися на тих, хто підтримував бойовиків. Тому значна частина мешканців на той час виїхали.

Світлина від Бориса Гошка.

Варто віддати належне волонтерам. Вони возили все і на всі позиції, навіть на нуль.

«Дебальцеве як Нью-Йорк: чисте, гарне, розташоване квадратами і світилось від обстрілів «градами»…»

В Дебальцеве ми приїхали в жовтні. Я був вражений кількістю зброї, яка там знаходилися. В той момент, наші «крили сепарів» стабільно і чомусь був цілком впевнений, що це місто в нас не відбити. Дебальцеве – дуже красиве місто, як Нью-Йорк: чисте, гарне, розташоване квадратами і світилось від обстрілів «градами». Не можу зрозуміти, що пішло не так при обороні Дебальцеве… Військо й техніка, важка зброя – у місті було все. Всі були налаштованими на перемогу. Думаю, нас таки десь кинули.

Мій взвод тримав оборону на самому нулю, перед нами розташовувалася «сепарська» Санжарівка, позаду ще кілька ліній оборони, зокрема артилерія. Якщо я скажу, що тільки на нашу позицію в день могло прилетіти більше 500 снарядів, то не збрешу. Ми вже так звикли були до обстрілів, що й «градів» не боялися. Я не знаю як бойовики в нас не влучали, жодна міна навіть в бліндаж не влучила. Зате, одного разу наші позиції обстріляв наш же військовий вертоліт з кулемета, та й артилерія бувало «помилялася» і нам «прилітало»… Хоча на позиціях майорів український синьо-жовтий прапор. Пригадую як ми, бачачи в бінокль базу бойовиків, давали артилерії чіткі координати, натомість вони в ціль не влучали. Були різні моменти й часом настільки очевидними, щодо зрадників. Хто наш, а хто ні на війні стає очевидним одразу, але реальних доказів проти «зрадників» у лавах ЗСУ ми не мали. Та й не до того було… В армії і досі серед командування є такі собі «сноби», що вважають себе кращими за інших і хочуть прислужитись, міряючись зірками й орденами.

 «В січні 2015 року Дебальцеве було найгарячішою точкою у світі і ми пишалася тим, що ми там знаходимося…»

Перед Новим роком я поїхав на 10 днів відпустки додому. Важко було їхати, залишати всіх там. Вдома мене зустріли і навіть квіти дарували. Я поважаю тих хто не пішов на війну і говорить відверто чому, як сказав мій знайомий : «я дуже боюся тому не йду», але не йдуть не тільки через страх, а й тому, що не хочуть.

Повернувся на схід, заступив на позицію і ще сміявся: «ото обстріл завтра буде, бо ми повернулись з відпустки». Найгостріша фаза тривала більше місяця - з 15 січня до 18 лютого 2015 р. - й включала в себе як масовані артилерійські обстріли, так і перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї і танкові бої. Саме 25 січня 5 років тому в один день на позиції ВОП «ВАЛЄРА» загинуло 7 військовослужбовців. Вони тримали оборону на нашій лінії. По всьому «нулю» поранених було багато, серед загиблих мій друг Анатолій Слонський, йому, пізніше, я присвятив свою книгу.

Паралельно цьому йшов переговорний процес, який завершився 12 лютого підписанням так званого перемир’я. З 15 лютого мало бути повне припинення вогню і ми чекали півночі, хоч ніхто не вірив у перемир’я, але все одно надіялись. Пробило північ і посипались обстріли, дехто все ж жартував, а може за московським часом, але ні, обстріли продовжувались. Свою «колотівку» (гранатомет) не випускав з рук. Ми зрозуміли, що оборони не буде. Першим з міста відступив штаб командування, а 17 лютого нам передали неофіційну команду наступного ж дня відступати. Як виявилося ті, хто тримав оборону на лініях після нас, вже відступили. Ми зраділи бо тримати позицію чим раз тяжче, дров нема, води нема, сніг топили, щоб пити, все замерзає.

«В  Артемівську веселилися, називаючи здачу міста Дебальцеве – перемогою.»

Зранку 18 лютого ми зібралися відступати до Бахмута (кол.Артемівськ), але нам сказали, що не відступаємо. Складність ситуації розуміли всі, прикрити нас було нікому, артилерія вже відступила. Ворожі позиції були на відстані 1350 м і нас обстрілювали з танків. В той час у Бахмуті нашому командиру 128 ОГПБ Шапталу тодішній президент вручав нагороду «Герой України» за успішну Дебальцівську операцію, а ми перебували на «нулю». Згідно солдатської розвідки на той час було 6 км фронту, десь 150 людей 2 БМП і 1 танк залишалися на позиціях. Невиключно, що командування хотіло прислужитися перед президентом і про нас не сказали. В Бахмуті веселилися, називаючи здачу Дебальцеве – перемогою. Дебальцеве і прилеглі населені пункти згідно тодішніх Мінських перемовин мали залишитися українськими, тому багато хто не очікував такого розвитку подій…

Вночі з 18 на 19 лютого до нас на позиції групами від 5 до 20 чоловік почали приходити наші військові з Дебальцеве, яке на той час вже взяли бойовики. На ранок таким чином до нас дісталося близько 60 осіб. Насправді їм дуже пощастило, адже довелося пройти через ворожі позиції, щоб дістатися нашої. Мабуть бойовики так святкували взяття Дебальцеве, що частково втратили пильність, а хлопцям це було на руку. Крім того і ми не знали хто до нас наближається, цілком могли подумати, що не наші і застосувати вогонь, але якось вчасно перегукнулися. Після, вже чекали прихід інших груп військових. З нашої позиції світили ліхтарем, як знак, де знаходимося, бо вийшли по рації на зв'язок з нашими групами військових.

19 лютого до нас приїхав один з офіцерів командування і сказав відступати, при чому зауважив, що він нам цього не говорив. Ми покинули позиції і відступили в село Луганське. Не можу сказати, що ми були останніми на виході оборони Дебальцеве. Можливо був, ще хтось, ми цього не знали. Та й про нас теж по суті забули.

 «По ту сторону воювали кадрові російські військові… »

Одного разу, вночі до нас на позиції випадково під’їхала колона бойовиків, яка складалася з двох УРАЛів та мотолиги. Вони підвозили боєприпаси своїм. Спочатку ми подумали, що це наші хлопці. Замполіт роти присвітив на них ліхтарем і запитав хто такі і який підрозділ. А вони відповіли на російській мові: «А Санжаровка здєсь?»… У нас на кілька хвилин застила тиша, Санжарівка була окупована сепарами…

Ми відкрили вогонь. Стріляли в темряву на звук, але все таки знищили їх. Якимось чином через мінне поле сепарська мотолига зуміла втекти.

В полон живим потрапив один 25 річний бойовик, був місцевим, Вася звали. Він розповів про інших знищених бойовиків, серед яких був російський розвідник. На жаль, при ньому не було документів. З полоненим ми повелися по людяному, нагодували і не прив’язували, бо й так тремтів від страху. Через кілька годин полоненого забрали в штаб.

«Я проти жінок на передовій…

У нашій бригаді було мало жінок-військових, я їх рідко бачив. Пам’ятаю, якось в штабі побачив одну жінку, на ній було таке екіпірування, ножі у берцях, пістолети. Досі, не розумію для чого то все.

 Назвіть мене сексистом, але я проти жінок на війні, точніше на передовій. У ЗСУ є багато посад, які можуть обіймати жінки, тільки не на фронті. Не уявляю, якби з нами  у взводі служила дівчина. Бувало, що місяцями не милися, а тут дівчина з нами була б. Та й під час обстрілу, думалось би щоб її, а не себе, десь сховати, вберегти, в чоловіку прокидається інстинкт захисника і все таки ми дещо різні, від природи не втечеш.

«Одним з найгірших випробувань для мене став місяць на полігоні після виходу з Дебальцеве… Від пережитого на війні хлопці втрачали розум на очах …

Після виходу з Дебальцеве нас відправили на полігон. Було багато військових з інших підрозділів. Той місяць виявився для мене найгіршим. Від пережитого на війні хлопці втрачали розум на очах. Бувало ще вчора ти сидів з побратимом, розмовляли, все ніби добре, а наступного дня зовсім по іншому. Кожен переживав війну по своєму. Приїжджали волонтери, але мало хто з ними хотів спілкуватись. З нами не працювали психологи, тож посттравматичний синдром, чи як це називають, було справою кожного особисто. Хтось справлявся, а хтось ні.

Чомусь мені здається, що це був найкращий рік в моєму житті – рік на війні…

Я не шкодую, що був на війні в жодному разі. Чомусь мені здається, що це був найкращий рік в моєму житті – рік на війні… Багато друзів, знайомих … Війна має різні причини, на релігійному підґрунті, чи територія. Причину російсько-української війни я не знаю, можливо їм потрібна наша територія.

Вірю в українську перемогу і всім українцям бажаю просвітлення розуму!

Дехто називає виведення підрозділів «однією з найуспішніших операцій української армії», а самі військові, яким довелось прориватися з міста, описуючи ті події, нерідко вживають словосполучення «Дебальцевський котел». За офіційними даними,  тільки у період з 15 січня по 18 лютого 2015 року в боях у районі Дебальцевого загинули 110 бійців, 270 отримали поранення, 18 зниклих безвісти, 7 потрапили в полон, але це за офіційними даними.  Для когось бої за Дебальцеве це зрада, для когось – перемога. Однак, до сьогодні місто Дебальцеве є частиною так званої ДНР, а хочеться щоб було українським «Нью-Йорком», гарним, чистим і світилося від сотні вуличних ліхтарів…

Спілкувалася член НСЖУ Вікторія Торес, БЛІЦ-ІНФО

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Автомагазин 08

Останні коментарі

Фіртка

Березень 2020
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
24 25 26 27 28 29 1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31 1 2 3 4 5